Бахова гора – це землі, які належали колись селянину Бахову. Багато трудився він зі своєю сім’єю. На власному досвіді довів своїм односельчанам, які думали, що тут росте тільки жито і просо, що на цих земляк росте і пшениця, і гречка, і льон. Новинкою для суховільців було те, що він у своєму господарстві вирощував цінні сорти садових рослин, дерев, а на городі в нього росли гарні сорти помідорів. Його досвід наслідували односельці і зараз в кожному господарстві вирощують і фрукти, і овочі. В роки Другої Світової війни на Баховій горі було розстріляно 2500 євреїв. Велика сім’я Бахова теж була розстріляна. Тепер про це трохи детальніше.
“Я не знаю, зачем и кому зто нужно,
Кто послал их на смерть недрожащей рукой ?
Только так вот нелепо, так зло ненужно
Отпустил их в вечный покой.
И никто не додумался : просто встать на колени
И сказать зтим людям , что в бездарной стране
Даже светлые Подвиги — это только ступени
В бесконечные пропасти к безнадежной весне “…
Це слова відомого Олександра Вертинського, написані понад 80 років тому. Це пісня про тих, хто через політичну авансцену епохи у роки Другої Світової війни пішов у небуття, їх поверне лише пам’ять.
Наша пам’ять, як обрій бездонна
Дивлюсь: довкола населених пунктів кладовища. Іменуються вони українськими (нашими), польськими, єврейськими. Тільки у Матінки – Землі не було і не буде дітей, розподілених по національності. Хто живе і працює на ній у вічному божому спокої – іде до неї.
Немає, мабуть, у Володимирецькому районі людини, яка б не знала про це місце. Широкої відомості гора набула зовсім не через прізвище багатого селянина, якому колись належала. Сумну славу їй принесли події, що сталися тут кілька десятиріч тому.
На узбіччі шосе стоїть обеліск. Лаконічні, сповнені гніву й печалі слова, викарбувані на ньому:
«Товаришу, зупинись! Схили свою голову. Тут у 1942 році німецько-фашистськими загарбниками замордовано 2500 громадян. Історія не забуде і не простить цих варварських злодіянь».
Багато таких могил залишила на землі війна. Ми вшановуємо світлу пам’ять тих, хто пішов з життя, не доспівавши, не докохавши, не побачивши своїх дітей. І тавруємо ганьбою і прокляттям їх убивць, які холоднокровно й педантично розвивали індустрію смерті, з диявольською винахідливістю пускали в хід душогубки, газові камери і крематорії.
Історія не забуде і не простить злочинів гітлерівським загарбникам, підвладна часові пам’ять людей, які пережили найчорнішу ніч у своєму п і. Непідвладна часові пам’ять людей, які пережили найчорнішу ніч у своєму житті . непідвладна часові пам’ять землі, политої невинною кров’ю.
Протягом років із розповідей нечисленних очевидців у деталях вимальовувалася картина подій, що сталися на Баховій горі наприкінці 42-го.
Але, як виявилося, була вона далеко не повною. Бо довгий час ховалися від народного гніву поплічники фашистських катів. Ось їх імена —В. Панасюж, А. Панасюк, І.Паламарчук, О. Скібчик, Г. Паламарчук. З документальною точністю встановлено все, що протягом десятиріч старанно приховувалося в найпотаємніших закутках їх чорних і настав час сповна розповісти про нього.
Франца Матуса не можна було назвати чистокровним арійцем, принаймні зовні: його огрядній постаті, червоному обличчю і жорсткому рудому волоссю було далеко до тилових стандартів і її нордичної раси, встановлених відповідними відомствами третього рейху.
Але брак зовнішніх даних «білявої бестії» начальник рафалівської жандармерії з успіхом компенсував службовою запопадливістю. Тим більше, що вимагалося від нього не так уже й багато — бути сумлінним виконавцем. Усі грандіозні задуми і плани, що народжувалися в головному імперському управлінні безпеки, міністерстві окупованих східних територій, у відомстві генерального уповноваженого по використанню робочої сили надходили до Матуса у вигляді чітко сформульованих інструкцій та наказів, які він мав неухильно втілювати в життя. А оскільки впровадження «нового порядку» здавалося йому справою набагато безпечнішою, ніж перебування в окопах на передньому краї, то до своїх обов’язків Матус ставився ревно.
Щоправда, ця посада завдавала і чимало клопотів. Зокрема, місцеве населення чинило запеклий опір усім його нововведенням. Замість того, щоб добровільно посилати своїх синів і дочок на роботу до рейху, воно ховало їх по навколишніх лісах, не квапилося здавати продукти та теплі речі для солдатів вермахту, які мерзли в ерзац-валянках у засніжених полях Підмосков’я. А найголовніше — в лісах з’явилися партизани, яким населення допомагало, чим могло.
У кожному «вхідному» документі шефу рафалівської жандармерії вчувалося зростаюче невдоволення начальства, за яким крилася недвозначна перспектива відправки на фронт. І Франц Матус почав утрачати хвалену арійську витримку. Дедалі частіше він розпікав своїх підлеглих, вергав громи і блискавки на районну німецько-українську поліцію.
«Поліція!». Будь на те його воля, він би вже давно власноручно розстріляв цей набрід. Бо ж право жити на східних просторах, як про те сказано у канонах фашистської ідеології, належить тільки великій німецькій нації. Всі, хто не відноситься до хорошої раси, є покидьками — так сказав фюрер у «Майн кампф». І Франц Матус неухильно дотримувався цієї настанови.
І ось йому доводиться не тільки терпіти таких “покидьків” поряд із собою, а ще й співпрацювати з ними — на що не підеш в інтересах остаточної перемоги! Тим більше, що поліцаям треба віддати належне: добре знаючи місцевість, населення і його звичаї, вони перевершували нюхом найдобірніших есесівських вівчарок. А коли комендантом поліції став Петро Рибачевський — людина енергійна, без слов’янської м’якотілості, його підлеглі почали поєднувати грабунки з іншими більш масштабними справами, чим незабаром завоювали прихильність своїх господарів.
Що ж привело їх у поліцію, чим керувалися вони, одягаючи ганебне тавро зради — нарукавні поліцейські пов’язки з написом «шуцполіцай»?
Аргументи підсудних не відзначаються оригінальністю: один просто не подумав, другий хотів допомогти у підтриманні порядку, в боротьбі з кримінальними елементами, третьому здавалося, що в обов’язки новоствореної поліції входитиме… гасіння пожеж. Усе це говориться без особливої надії на те, що в подібні аргументи повірять…
Про характер цієї служби може свідчити, приміром, діяльність поліції, створеної з ініціативи Скібчика і Цинайла в селі Заболоття. Першою її акцією став арешт голови сільської ради, комсомольця Івана Скібчика. Серед тих, хто по-звірячому катував його, був і Олексій Скібчик — нопоспечений «секретар поліції».
Не відстав і Володимир Панасюк. Люди швидко забули його вуличне прізвисько — «Владек-коваль» і називали його та Арсентія Панасюка не інакше, як катами. Титул цілком заслужений, і його з повною підставою можна було присвоїти й решті поліцаїв.
Масштаби діяльності районної поліції день у день розширювалися. Як чорти, нишпорили зрадники по селах і хуторах, винюхуючи, доносячи. І горе було тому, кого запідозрювали у зв’язках з партизанами, непокорі окупаційним властям чи непоштивому висловлюванні на адресу гітлерівців пі їх посіпак.
Не перелічити страшних фактів злодіянь, не передати затамованого гніву і обурення в людських словах. Жителя села Суховолі Йосипа Гендрика заарештувала група поліцаїв, у складі якої були Володимир і Арсентій Панасюки. Спочатку вони з садистською насолодою і знанням справи жорстоко побили свою жертву, а потім, по дорозі до Рафалівки, кілька разів підвішували до дерева, імітуючи страту. у приміщенні поліції Свидрика били палицею по п’ятах, закладали пальці у двері. Коли ж, нічого не добившись, поліцаї викинули його за поріг, іти самостійно він уже не міг…
Вирватися з поліцейських застінків удалося не багатьом
Невідомою залишилася доля Ничипора Чевжика з хутора Кримне, якому поліцаї не простили зв’язку з партизанами. І коли Ничипора вели з хутора, над його хатою шугало полум’я. А Іван Паламарчук, який запалив її, з реготом розбивав в прикладом гвинтівки вікна: – Краще горіти буде!
Не зміг виступити на процесі і Євтух Мисливець— житель села Галузії теперішнього Маневицького району, що на Волині. Кілька разів приїжджали до нього поліцаї, щоб заарештувати — знову ж таки за зв’язок з партизанами. І вистежили. Кинувся він через вікно до рятівного лісу а вслід били з гвинтівок Володимир Панасюк та Іван Паламарчук, урочисто випльовував смерть револьвер коменданта поліції Рибачевського. Біла сорочка втікача стала зручною мішенню на зеленому фоні чагарників — упав, зрізаний зрадницькою кулею Мисливець, а у дворі заламувала руки в розпачі дружина, заходилася плачем донька, на очах якої все це відбувалося.
Безслідно зник у поліцейських катівнях Гнат Журик із Острова, Затримавши цього підлітка, поліцаї нещадно змісили його прикладами. Особливу винахідливість проявив Скібчик — ведучи хлопця до Рафалівки, давав кожному зустрічному палицю і змушував бити арештованого. Хто відмовлявся, одержував порцію побоїв сам.
Невідома подальша доля затриманих поліцією Трохима Самодюка та Павла Савчука, комсомольців Федора Бучка та Володимира Федінчика. Люто знущався над людьми, саджав їх у підвали, примушував здавати одяг гітлерівцям Іван Паламарчук. Перевертав догори дном село Суховолю Олексій Скібчик, розшукуючи комсомолку Ганну Савчук.
Ще нижче схиляє голову Георгій Паламарчук, коли надали слово подружжю — Онуфрію Денисюку та Анастасії Пашко. Вони пам’ятають плач і крики, що не змовкали літнього дня над селом Вараш, коли з горищ і підвалів поліцаї витягали юнаків і дівчат, щоб відправити на фашистську каторгу. Ударами прикладів розбудили вони Онуфрія Денисюка. Не зглянувся Паламарчук на благання свого колишнього шкільного товариша. Ще й позначки на все життя залишив ударами гумової палиці — знай наших, комсомолець. Саме з його благословення розпочався невільницький шлях Онуфрія, яким він пройшов усі круги фашистського пекла, зазнав жахів Дахау, щохвилинного очікування кулі в команді смертників.
Анастасії Пашко пощастило — вона втекла, сховавшись у прибережних чагарниках. У безсилій люті поліцаї схопили її батька, тяжко пораненого ще в першу світову війну. Його прив’язали до воза і змусили йти пішки до самої Антонівки. А коли стара, хвора людина падала, її гамселили прикладами і палицями за особистим наказом Івана Паламарчука. Кожного з цих злочинів вистачило б для суворої і справедливої кари катам. Але найчорніша сторінка в послужному списку зрадників – це «Бахова гора».
Улітку 1942 року в Рафалівці було створено гетто. Зі Старої Рафалівки, Олізарки, Жолудська, Більської Волі — звідусіль зганяли сюди людей, щоб підготувати їх до знищення.
Це була лише маленька частина пекельного плану «остаточного розв’язання єврейського питання», яким у надрах похмурого будинку головного імперського управління безпеки на берлінській Принцальбрехтштрассе займався оберштурмбанфюрер СС Адольф Ейхман. Пункт четвертий статуту нацистської партії, який стверджував; що єврей не може бути представником вищої раси, втілювався у конкретних і масштабних акціях.
Франц Матус не любив особливо “сушити голову” і не дуже цікавився тим, що відбувається за межами підпорядкованої йому території. Він одержав наказ, і запопадливо здійснював його якнайкращим чином, щоб зайвий раз підтвердити репутацію зразкового виконавця.
Насамперед, як того вимагали інструкції, сотні людей було зібрано у визначеному місці. А поки не надійшла вказівка про остаточну акцію, Матус, Рибачевський їх підлеглі постаралися створити євреям таке життя, з яким згодом не шкода було й розлучитися. У страшенній тісноті десятки сімей тулилися в будинках гетто. Мешканцям гетто під страхом смерті заборонялося залишати його територію, ходити дозволялося лише окремими вулицями. Всі вони носили жовті кола на спині і лівому боці грудей. Крім усього іншого, це полегшувало прицілювання під час розстрілу «при спробі до втечі» — улюбленому і узаконеному нацистами способі безкарного вбивства. А далі у катів з’явився ще один надійний і їмо шик — голод, що лютував у гетто…
За три дні до масового розстрілу охорону приречених було посилено. Масні» і вночі чергували навколо Рафалівки поліцейські пости, не впускаючи і не випускаючи нікого з селища. Поліцаї несли службу ревно. Бо ж повна влада над людьми не тільки задовольняла їх садистські звички, а й приносила ще й неабиякі матеріальні вигоди. Кати регулярно одержували свої тридцять срібняків у вигляді щомісячної платні та продовольчих пайків, а із створенням гетто чимало з них оселилося у спорожнілих єврейських будинках.
Поліцаї знали, що ці люди приречені на смерть. Але старанно приховували правду від населення гетто — щоб уникнути проявів непокори, втеч та інших небажаних ексцесів.
У цьому підлому обмані жандармерія і поліцаї знайшли вірних помічників в особі членів так званого юденрату — єврейської ради гетто та рабинів, які закликали своїх одноплемінників до покори, заспокоювали людей надією на переселення у кращі місця, де змучені душі знайдуть, нарешті, спокій. А коли не допомагали слова, втручалися й «орднунгполіцаї» — єврейська поліція порядку, що діяла під керівництвом Матуса і Рибачевського.
Франц Матус мав усі підстави бути задоволеним каїновою роботою юренрату і його голови Лесника: замість того, щоб розповісти людям правду і закликати їх до опору чи принаймні до втечі, вони акуратно постачали робочу силу для гітлерівської «організації Тодта», збирали в гетто золото, щоб відвезти його до Сарн у гебітскомісаріат як вірнопідданський «дар». Навіть коли місцеві патріоти прямо попередили нещасних про підготовку масового розстрілу, Лесник заспокоїв стривожених людей — він, мовляв, особисто поїде до гебітскомісара і все з ним уладнає .
Облудні вмовляння робили своє — втеч з гетто практично не спостерігалося, на чергову перекличку його населення з’являлося в повному складі.
Так було і погожої серпневої днини 1942 року, коли у вікна і двері будинків гетто важко загупали приклади. Від щоденних і сумних клопотів ішли люди з вузлами і клунками на базарну площу, де раніше відбувалися переклички, а зараз стояли військові машини. У декого ще жевріла надія, навіяна солодкими речами членів юденрату. Можливо, їх дійсно готують, для якогось переселення, інакше чому наказали з’явитися з коштовними речами? А ті, кому була відома страшна правда, все одно нічого не могли вдіяти. Голод і хвороби зробили своє — нещасні малися від виснаження, інших довелося везти на підводах. Де вже тут думати про втечу!
Лише не багатьом мешканцям гетто вдалося затаїтися та й то ненадовго, в наспіх обладнаних схованках. Не було серед тих, кого зігнали на площі, Лесника і його приятелів по юденрату— Березняка і Горбача. Принісши в жертву сотні обдурених ними людей, вони кинулися рятувати власні шкури.
… Припікало сонце, але німці та поліцаї не поспішали. Нарешті пролунала уривчаста команда, і рабини слухняно звернулися до своєї пастви, і цього разу вони говорили про те, що треба коритися наказам, не чинити опору і прийняти кару за гріхи єврейського народу.
Довжелезна колона попрямувала вулицями селища. Щедро зігріта останнім літнім теплом, буяла навколо зеленню земля, якої ще не торкнулися ви осені. В таку пору селянин домолочує зібраний хліб і поглядає на картопляне поле — скоро копання, виростуть купи зібраних бульб, попливе над спустілими ланами гіркуватий димок спаленого бадилля і солодкою втомою наливатимуться руки.
Та інші, криваві жнива готувалися того погожого дня. Людей вели на розстріл. Мовчки дивилися у вікна на цю скорботну процесію жителі Рафалівки. Вони знали багатьох з тих, хто йшов нині у свою останню путь, довгі роки жили з ними поруч. І на все селище знайшлося лише кілька виродків, які зголосилися допомагати гітлерівцям у цій чорній справі. Нетерпляче підганяли відсталих Володимир та Арсентій Панасюки, Іван та Георгій Паламарчуки, нишпорив по будинках у пошуках наживи Олексій Скібчик.
Сторожко притих обабіч дороги ліс, і з кожним кроком у серцях приречених зростав розпач. І якби страдницький шлях до Бахової гори озвався з глибини десятиріч людськими голосами, він розповів би про потоки сліз, якими був политий того дня кожен його камінь.
Зійшовши на Бахову гору і остаточно переконавшись, що звідси вороття вже не буде, кілька сміливців з колони кинулося в ліс. Услід люто тріщали постріли. А за рятівною зеленою запоною вдалося сховатися пише трьом утікачам. Одним з них був Берко Барил, який того дня втратив пружину і чотирьох маленьких дітей. Пораненого в руку, його сховали українські селяни. Він вижив, щоб через кілька десятиріч стати свідком обвинувачення тих, хто тоді не думав про відплату.
А далі почалося найстрашніше. З благословення рабинів люди роздягалися і підходили до недавно викопаних ям. Непокірних били і підштовхували прикладами.
Процес розстрілу був організований Францом Матусом зразково, смерті, в якому панували любі його серцю педантичність і діяв безперебійно. Спеціально викопаним спуском жертви до ями, де на них чекали роздягнені до пояса кати. Методичні постріли в потилицю, 15—20 обірваних життів за три-чотири хвилини — такою була статистика смерті. А коли черговий ряд заповнювався, вбивці виходили з ями. Зігнані місцеві жителі присипали трупи землею, а Франц Матус і його підлеглі присідали біля столика, щоб пропустити чарку шнапсу або викурити сигарету. Не забувши, звичайно, перед тим старанно вимити руки і витертись рушником, який запобігливо тримав котрийсь із поліцаїв. Кати не забували про гігієну… У відчаї проклинали їх приречені, матері закривали собою дітей. Тоді гітлерівці піднімали труп жінки і стріляли в дитину — в усьому повинен бути порядок.
Вистачало роботи і поліцаям. Вони бігали від будинку до будинку, полюючи на тих, кому пощастило сховатися. На Бахову гору гнали все нові групи жертв, везли на підводах немічних.
Скібчик стежив за тим, щоб люди перед стратою роздягалися і залишали на місці свої речі. Адже він відповідав за господарську частину акції — здавав конфісковане добро на спеціально відкритий у Рафалівці склад. Увесь цей одяг і взуття, що зберігали ще тепло своїх недавніх власників, ставали власністю рейху.
Так було і першого, і другого дня масового розстрілу. Як прояв особливої милості поліцаям дозволялося також іноді перехилити чарку шнапсу. Його вистачало на всіх — передбачливий Матус наказав доставити на гору цілу каністру.
Протягом двох днів на Баховій горі обірвалося життя двох з половиною тисяч людей.
Але й після того ще довго в Рафалівці і по навколишніх селах не стихали постріли — добивали останніх нещасних, яких лісові хащі не захистили від куль зрадників. Голодні й виснажені, вони ставали легкою здобиччю поліцаїв, глухих до благань матерів, байдужих до простягнутих у смертельній муці дитячих рученят.
У розстрілі шести утікачів брав участь особисто Володимир Панасюк. Лаконічні рядки протоколу ексгумації трупів свідчать, що були серед них діти, що їх жорстоко били перед стратою, ламаючи кістки, а потім стріляли впритул.
Усе це було для поліцаїв роботою — буденною і звичною
Скибчик, наприклад, так і розповідав на суді: «прийшов на роботу», «пішов з роботи». А Володимир Панасюк, змивши з чобіт бризки крові, вихвалявся перед колегами, задоволене побрязкував у кишені награбованими золотими монетами: «Непогано заробив!»
І не усвідомлення жахливості скоєного, не каяття керували підсудними, коли вони хитрували і плутали, відмовлялися від попередніх свідчень, визнавали свою провину лише частково і з численними обмовками,— їх охопив тваринний страх перед суворою і заслуженою карою. Саме Арсентій Панасюк прискіпливо торгувався, скільки чоловік знайшов він і відвіз на Бахову гору під кулі катів. Саме тому у Скибчика, який чудово пам’ятає все, що могло хоч якоюсь мірою зменшити його провину, виявляються провали в пам’яті, коли мова заходить про неспростовні докази його особистої вини. Мимохідь, як-про щось буденне і дріб’язкове, говорять підсудні: «Може, когось і бив, але кого і за що, не пам’ятаю», «Так, стріляв, але чи влучив, не знаю», «Не знаю, не пам’ятаю».
Служба в поліції поставила кожного з них перед безоднею зради і підлоти, а Бахова гора стала логічним продовженням шляху, на якому було можливе усе — і пияцтво над свіжими могилами, і жорстокість, з якою вони розшукували і вели на смерть чудом уцілілих людей, і мародерство в будинках, господарі яких тільки що лягли в землю.
Зрадники продовжували вірою і правдою служити гітлерівцям. Георгій Паламарчук переїхав у Сарни, де допомагав окупантам відновлювати підірвані партизанами колії. А Володимир Панасюк подався в «український батальйон СД». Запопадливого вояку, що на той час уже дослужився до чину ройового, помітив сам Петро Грушецький — шеф ровенської кримінальної поліції. Перевдягнутий у цивільне, Панасюк тинявся по міських вулицях і ринках, зав’язував провокаційні розмови, вишукуючи сліди партизанів і підпільників. Поліцейська наука пішла на користь: незабаром Панасюку присвоїли звання оберагента.
Але час розплати невідступне наближався з кожним днем
І поліцаї, кого ще не знайшла партизанська куля, почали розбігатися хто куди. Володимира Панасюка взяли з собою гітлерівці — в Луцьку він охороняв ув’язнених, у Польщі оберігав від нападу патріотів воєнні заводи, брав участь у будівництві оборонних споруд.
Не підозрювали жителі волинського міста Ковеля, що на рахунку майстра електромереж, активного раціоналізатора Володимира Панасюка залишалася страшна «раціоналізація» вбивств і грабунків.
Навряд чи впізнав би хто у скромному колгоспному садівникові Скібчику колишнього «господарчого» рафалівської поліції. Ті, хто жив поряд з учителем музики Іваном Паламарчуком, не здогадувалися, що йому більше пасувала б гвинтівка, ніж скрипка, і що його «робота» в свій час супроводжувалась не ніжними мелодіями, а стогонами і передсмертним хрипінням. А активний член секти п’ятидесятників Арсентій Панасюк молився богу з не меншим старанням, ніж служив колись сатані в гітлерівському мундирі. Не всі його брати по секті знали, що від пострілів «божого чоловіка», який так гаряче молиться поруч з ними, розліталася дитяча голівка і змовкало останнє благання на устах сивоголового старця. Бог знадобився Арсентію Панасюку зовсім не для того, щоб спокутувати минулі гріхи, а щоб ретельніше прикрити їх фальшивою благочестивістю.
Та під якою б машкарою не ховалися зрада і підлість, їм не уникнути народного суду. Немало довелося докласти зусиль працівникам органів державної безпеки Ровенської області, щоб через кілька десятиріч зі скрупульозною точністю встановити злочини, скоєні катами і вбивцями за роки гітлерівської окупації. В чотирнадцяти томах судової справи— багатомісячна праця слідчих, протоколи десятків допитів, очних ставок, документів і фотографій.
“День у день, місяць у місяць фашистські поплічники брехали, викручувалися, перекладали вину на інших. Брехали й викручувались вони на суді. Майже три тижні тривав він. На ньому виступили десятки потерпілих і свідків, які допомогли з нещадною ясністю змалювати справжнє обличчя підсудних — безжалісних катів і вбивць. І з кожним пнем збільшувався потік листів, що надходили на адресу суду. Триста робітників інженерно-технічних працівників і службовців Володимирецького лісгоспзагу одностайно затаврували ганьбою на своїх «пірну (радників і вимагали суворого їх покарання. До них приєднали свій голос рафалівські лісівники, володимирецькі склороби, великоцепцевицькі шкільні вчителі, хлібороби колгоспу імені Шевченка”, – писали колишні партизани.
І суд у Володимирці не тільки визначив міру вини кожного з них, не тільки виніс вирок душогубам — слухняним виконавцям пекельної нацистської машини знищення. Під час процесу було доведено і мерзенну роль, яку відіграла верхівка гетто, посилаючи своїх одноплемінників на смерть.
Жертви Бахової гори не почули цього суворого і справедливого вироку. Але правди не приховати за потоками брехні і лицемірства. Вона відома живим, які дорого заплатили за перемогу над коричневою чумою і не допустили, щоб знову повторилися кров і сльози, муки і смерть.
Судовий процес у поліському селищі Володимирці — це ще одне звинувачення фашизму, ще один рахунок, пред’явлений йому Історією, яка нічого не забуде і нічого не простить.
Трагічні сторінки історії треба пам’ятати, щоб вони не повторилися знову!
Пам’ять треба не мертвим – пам’ять треба живим!
